Дитина — дзеркало батьків, або Що потрібно знати про дитячу агресію

У дошкільному віці формується стійкий внутрішній

світ, форми поведінки, психологічні якості

особистості дитини. Вона розвивається, досліджує,

пізнає навколишній світ і водночас стикається з

певними перешкодами та труднощами, що

зумовлюють негативні емоції та дискомфорт.

Наскільки конструктивним стане для дитини такий

досвід соціалізації, залежить від дорослих

          Дошкільне дитинство — особливий етап у житті дитини, який не лише обумовлює її загальний розвиток, а й проектує усе подальше життя. Дорослі мають розуміти унікальність цього періоду, сприймати дитину як цінність і найголовніше — усвідомлювати свою відповідальність за її гармонійний розвиток. Емоційні взаємини батьків з дитиною спонукають її розкривати потенціал, формують у неї почуття значущості, сприяють подальшій взаємодії. Натомість порушення емоційних зв’язків у сім’ї запускає механізми психологічного захисту Я й зумовлює різні прояви деструктивної поведінки.

1. Агресивні батьки, або
Хто є головними провокаторами агресії

Крива змін емоційного стану та поведінки дитини залежить від характеру її взаємин у сім’ї. Необізнані з особливостями дитячої психіки батьки не переймаються душевним станом дитини, залишають її наодинці зі страхами і у такий спосіб лише посилюють у неї почуття безпорадності у будь-якій критичній ситуації. Під впливом накопичених негативних переживань у дитини знижується рівень психологічного комфорту, що можна помітити у проявах безпідставного, на перший погляд, напруження, замкнутості та страху.

         Перші зразки агресивної поведінки дитина отримує саме від близьких дорослих — батьків. Спочатку батьки самі висловлюють негативні емоції, а вже потім і дитина демонструє агресивні реакції, які поступово переростають у спалахи гніву. Будь-які негативні взаємини у сім’ї спричиняють різні аномалії поведінки та порушують спілкування з найближчим оточенням.

2. Авторитарний стиль, або
Які виховні методи обирають батьки

Чимало батьків не вміють і не знають як проявити любов до дитини, не вважають теплі довірливі взаємини з нею значимими. Одна із причин такого ставлення батьків до дитини — деформація:

• культури внутрішньо сімейних взаємин;
• ціннісних орієнтацій у вихованні дитини;
• ролі сім’ї у цьому процесі.

Саме тому поширеним ставленням до дитини є авторитарна гіперсоціалізація, за якої батьки:

• поводяться з дитиною надто суворо й категорично;
• змушують її слухатися та беззаперечно коритися їм;
• вимагають від дитини цілковитої дисципліни, високих соціальних досягнень;
• нав’язують дитині власну волю;
• ігнорують думки, інтереси та потреби дитини;
• вдаються до погроз та покарань.

 У авторитарній родині дитина постійно перебуває під тиском сімейного оточення й не може і кроку ступити без дозволу батьків. Батьки сприймають таку дитину як невдаху, тому недовіряють їй та суворо контролюють будь-які її дії. Як наслідок, у старшому дошкільному віці така дитина пригнічує свою самостійність, стає схильною до конформістської поведінки, а інколи — агресивних проявів у взаєминах з однолітками. У такій сім’ї дитину часто позбавляють і контролю, і можливості спілкуватися, тож вона залишається наодинці. Це зумовлює почуття розпачу, депресивні стани, формує душевну глухоту та прояви агресії. Така дитина з легкістю пристосовується та вміє бути такою, якою її хочуть бачити, і так само легко порушує норми та правила.

Нерідко дитина проявляє так звану поведінкову, інструментальну агресію, мета якої — досягнути свого. Прояви такої агресії імпульсивні та спонтанні, як-от мимовільний прояв гніву, незадоволення. У дитини старшого дошкільного віку такі прояви можуть стати моделлю поведінки та поступово трансформуватися у властивість особистості — готовність поводитися агресивно. Поведінкова агресія може зумовити агресію ворожу, мета якої — зробити боляче, завдати шкоди.

У авторитарній сім’ї батьки застосовують до дитини фізичну силу й виправдовуються, мовляв, не знають про інші ефективні методи впливу. Батьки вважають фізичні покарання цілком нормальним методом виховання, тож роблять їх неодмінною частиною виховного процесу:

• легко б’ють дитину по руках, потилиці, сідницях;
• залякують жорстокішими покараннями;
• ізолюють у закритій кімнаті;
• позбавляють бажаного чи того, що пообіцяли їй близькі дорослі.

У авторитарній сім’ї батьки нерідко використовують лайливі, образливі слова та нецензурну лексику у присутності дитини чи на її адресу. Такі прояви «батьківської любові» стають для дитини своєрідним емоційним фільтром, через який вона сприймає себе та навколишній світ. Такий стиль комунікації для багатьох сімей стає природним, а іноді набуває рівня ментального насилля.

Будь-які прояви насильства та жорстокості руйнують родинні взаємини та травмують дитячу психіку. Дитина, яка стала жертвою чи свідком насильства у власній сім’ї, найімовірніше, перенесе цей страшний досвід у доросле життя — застосовуватиме насильство до власних дітей чи будь-кого в родині й у такий спосіб виховуватиме майбутніх насильників чи жертв.