Психологічне насильство в сім,ї: насильство в домашніх капцях

            - лютий 2016р.

Відповідно до Закону України «Про попередження насильства в сім’ї», психологічне насильствовсім'ї- це насильство,пов'язане з дією одного члена сім'їнапсихікуіншогочленасім'їшляхом словеснихобраз або погроз,переслідування,залякування,якими навмисноспричиняєтьсяемоційнаневпевненість,нездатність захистити себе та може завдаватися або завдається шкода психічному здоров'ю. Психологічне насильство в сім’ї проявляється в образах із використанням лайливих слів та криків, які принижують честь і гідність члена сім’ї, образливих жестах із метою приниження члена сім’ї або тримання його в атмосфері страху. Психологічне насильство проявляється також у брутальному ставленні до родичів чи друзів члена сім’ї; шкоди, що її спричинено домашнім тваринам; у знищенні, пошкодженні, псуванні або приховуванні особистих речей, предметів, прикрас тощо.

Ознаками такого насильства над дітьми можуть слугувати:

замкнутість;

демонстрація повної відсутності страху;

неврівноважена поведінка;

агресивність, схильність до нищення й насильства;

уповільнене мовлення, нездатність вчитися;

надто висока зрілість та відповідальність у порівнянні зі звичайними для цього віку;

уникання однолітків, бажання гратися лише з маленькими дітьми;

занизька самооцінка;

тривожність;

намагання справити враження людини, що живе в злиднях;

демонстрація страху перед появою батьків;

страх фізичного контакту, острах іти додому;

депресія, спроби самогубства;

уживання алкоголю або наркотиків;

психосоматичні хвороби, на кшталт болю в животі (неврастенії);

нав’язливі страхи (фобії);

насильство по відношенню до свійських тварин, та взагалі до більш слабших істот;

почуття провини за отримання фізичних ушкоджень тощо.

Крім того, до різновидів психологічного насильства над дітьми, зокрема, належать:

1) використання "привілеїв" дорослих: поводження з дітьми як із рабами чи слугами; покарання, поводження як із підлеглими; поводження як із своєю власністю; відмова повідомляти про рішення, що стосуються відвідин та опікунства;

2) залякування: використовування своїх переваг - росту, розмірів та сили; навіювання страху за допомогою розповідей, дій, тестів, поглядів; крики, стресогенна поведінка; жорстокість щодо інших істот; погрози покинути дитину; самогубства; заподіяння фізичної шкоди; шкоди іншим людям, тваринам, рослинам тощо; погрози розлюбити дитину; загроза суворого покарання Богом, судом, міліцією, школою, спецшколою, притулком, родичами та психіатричною лікарнею; приниження; використання скарг для тиску на дитину; використання дітей у якості довірених осіб; крики; непослідовність; присоромлення дитини; використання дітей у конфліктах між батьками;

"торговельна" поведінка одного з батьків щодо любові до дитини. Ще одним поширеним стереотипом є переконаність постраждалих у тому, що вони мусять терпіти домашнє насильство задля дітей. За даними неуря­дових організацій, неповнолітні стають свідками кожного третього випадку насильства в сім'ї.

            Психологи стверджують, що діти, виховані в таких сім'ях, згодом самі виявляють більшу схильність ставати жертвами чи кривдника­ми, оскільки побачене та пережите згубно впливає на їхнє психічне здо­ров'я та нормальний розвиток. Для допомоги потрпілим від домашнього насильспва діють спеціальні кризові центри, а також центри медико-соціальної реабілітації. Працівники кризових центрів надають інформаційну, психологічну, педагогічну, меди­чну, юридичну допомогу особам, які можуть стати або стали жертвами насильства в сім'ї, а також тимчасовий притулок; повідомляють службі діль­ничних інспекторів міліції чи кримінальній міліції в справах неповнолітніх про виявлені факти реальної загрози застосування насильства в сім'ї або про факти вчинення такого насильства. Ми вже навчилися говорити про фізичне насильство в родині, але й досі замовчуємо про насильство моральне, яке ще називають «тихим».

          А тим часом скільки людей сьогодні страждають від презирливих поглядів чи слів партнера, його образ та криків, грюкання дверима тощо. Від домашньої тиранії в Україні потерпають і чоловіки, і жінки, але цифри говорять про те, що все-таки жінки й діти зазнають психологічного насильства набагато частіше. Так, за статистичними даними 2009 року чоловіки становлять 94% осіб, які стоять на обліку за насильство в родині, і лише 6% насильних дій вчиняють жінки.

         Стереотипи, що існують у сучасному українському суспільстві на зразок «соромно признатися», «жити заради дітей», «у нас усе добре», а також неймовірно низька захищеність жертв на законодавчому рівні практично перетворюють це явище на грізну епідемію. Домашнім насильством називають акт навмисного залякування, фізичного насильства, побиття, дії сексуального характеру чи будь-яку іншу неправомірну поведінку одного партнера стосовно іншого. Наслідки проявів домашнього насильства можуть передаватися з покоління в покоління. Як правило, домашнє насильство починається з психологічного, або так званого тихого насильства. Іноді воно триває роками, проте іноді переходить і у фізичне насильство. Звісно слова не залишають слідів на тілі, як удари кулаком, але душа від цього болить не менше. Домашнім тираном може стати і бізнесмен, і біолог, і скромний учитель праці. Але всі психологічні насильники діють за схожою схемою і мають подібні риси.

          Однією з ознак психологічного насильства є критика. Точ­ніше, постійне критиканство. Звіс­но, не слід ображатися на кожне критичне слово вашої половинки, але якщо критика постійна — варто задуматися, чи правомірно це. Якщо партнер регулярно критикує вашу зовнішність, вчинки, манеру поведінки та характер, скоріш за все, за цим приховується реальний конф­лікт. Коли людина постійно вказує на ваші недоліки — це психологічна проблема. І не стільки ваша, скільки тієї людини, яка критикує. Чоловіки найчастіше критикують своїх дружин: мовляв, ти погано виглядаєш, ти погана коханка, мати, дружина, господиня, ти нічого не можеш досягнути в житті. Мета такої критики — власне самоствердження і відчуття переваги над своєю половинкою.

          Леонід вважав себе хорошим сім’янином. Але покритикувати дружину чи грубо пожартувати на її адресу вважав за необхідне. Спочатку це виражалося в жартівливих висловлюваннях на зразок: «жінка небита, як коса неточена» або «невістка — чужа кістка». Коли дружина виходила після душу з рушником, обмотаним навколо голови, щоразу зауважував: «Знову начепила цей тюрбан». Леонідова дружина була «занадто худа» і «недостатньо чуйна». На його думку, вона неправильно виховувала їхню дитину і недоладно вдягалася. Була поганим фахівцем і не вміла готувати. Одного разу він так і сказав їй: «Краще б я одружився з простою жінкою, яка б добре варила борщ». Дружині дозволялося мати лише коротенькі охайні нігті на руках (бо Леонідові не подобався манікюр з довгими нігтями), заборонялося користуватися червоним лаком та яскравою помадою. Якось, коли дружина розчісувала своє довге волосся, чоловік серйозно порекомендував їй підстеляти газетку, щоб волосинки не розносилися по квартирі. Мовляв, «так завж­ди робила моя бабця, і тобі було би корисно перейняти цю звичку». Іншим разом він зауважив дружині, що йому не подобається її запах... І якщо жінка досить довго намагалася не зважати на постійні чоловікові кпини, то останнє зауваження «протверезило» її остаточно.

           Анастасія, 30 років: — Чоловік завжди любив мене покритикувати, постійно висловлював невдоволення: то моїми вчинками, то зовнішністю. Прискіпувався практично до всього... А одного разу ми їхали на машині. Дитина весело щебетала на задньому сидінні, я, здається, теж щось розповідала чоловікові... Раптом він повернувся, презирливо подивився на мене своїми прозорими очима і процідив: «Я тебе ненавиджу»... У мене було таке відчуття, ніби в спину встромили ніж — дихання зупинилося, в очах потемніло, я відчула гострий пекучий біль у грудях. Тієї миті я зрозуміла, що не житиму з людиною, яка сказала мені ці страшні слова... На той час я була в декретній відпустці, мало куди ходила, постійно з дитиною. Коли чоловік ішов на роботу, я плакала: не відпускав біль від його слів. З іншого боку, той біль дав мені силу змінити ситуацію, і я подала на розлучення. Період розірвання шлюбу був жахливий. Коли ми зустрічалися, на мене як з відра лилися образи. Іноді я мусила кликати когось бути присутнім при нашій розмові, бо порозумітися з колишнім чоловіком було неможливо. Коли я попросила аліменти на дитину — він накинувся на мене: «Така-сяка, ти не житимеш на мої гроші!». Колиш­ній вважає, що я зруйнувала «нашу щасливу родину», він так і не зрозумів, якого душевного болю завдав мені своїм постійним невдоволенням, критикою і словами «ненавиджу тебе». Хоч як дивно, але інші люди вважають його вихованою і доброю людиною.

        Ізоляція від інших. Ваш партнер часто критикує ваших подруг і друзів, називає ваші захоплення дурницями. Під його тиском ви поступово перестаєте зустрічатися з друзями, полишаєте свої захоплення, які завжди приносили радість і задоволення. Такі сім’ї нерідко віддаляються від батьків. Деякі жінки залишають роботу, «щоб присвятити весь час родині». Психологічний маніпулятор усе це робить навмисне, оскільки людину, залежну фінансово, яка розгубила друзів і не має підтримки батьків, легко підкорити своїй волі.

         Почуття провини. Якщо ваш партнер постійно докоряє: «Ти винна у всьому, що відбувається в нашій сім’ї», це теж можна вважати психологічним тиском.

        Фінансова залежність. Жінки, як правило, часто стають фінансово залежними від чоловіка. Народження первістка, а згодом і наступної дитини. Декретна відпустка чи звільнення з роботи. Для психологічного насильника це може стати широким полем діяльності для шантажу та маніпуляцій.

        Тетяна, 38 років: — Чоловік постійно дорікав мені, що я не працюю, — на той момент у нас було троє дітей з невеличкою різницею у віці. Я вела господарство, виховувала дітей, «няньчила» чоловіка, за яким треба було доглядати не менше, ніж за дітьми, дбати, щоб у нього був гарний настрій. Будь-яка думка, що не збігалася з його точкою зору, дуже ображала його: довгі нудні розмови на багато вечорів було гарантовано. Коли пішла на роботу (на півставки), стало ще гірше — чоловік почав докоряти, що я занадто відповідально ставлюся до роботи з такою невеликою зарплатнею. А коли я просто вже не встигала присвячувати йому стільки ж часу, як і раніше, почав улаштовувати регулярні скандали, відтак змушена була звільнитися... Чоловік за 12 років ніколи нічого не дарував мені на день народження. Дивно? А звучало це так: «Коли я щось даруватиму, це означатиме, що візьму гроші з сімейного бюджету... Навіщо подарунки між близькими людьми? Свято має бути щодня, а не лише на день народження». На Восьме березня чула від нього: «Це вони навмисне вигадали, щоб заробити на квітах»... На День святого Валентина, до речі, те саме... І ніяких квітів: «То все дурниці, краще щось купимо потім». Але «потім» так ніколи і не наставало... Дивно, але мені все те не здавалося психологічним насильством і нехтуванням моїх бажань... І з будь-якого приводу — безконечні розмови по колу: яка я не права, яка я винна, як недостатньо стараюся...

                                    Які ж причини домашнього насильства?

Їх чимало.

           Психопа­тологічні — комунікативна некомпетентність, нерозв’язані психологічні проблеми, агресивність, схильність до суїцидної поведінки, депресивні прояви, наркотики, алкоголь. Соціальні — бідність, низький рівень життя, безробіття. Хоча й забезпечені сім’ї теж не застраховані від такого явища.

Осіб, які схильні до психологічного насильства в сім’ї, можна поділити на три типи.

        Перший — «контролери». Вони намагаються здійснювати постійний контроль над будь-чим, як правило, не люблять ризикованих ситуацій (стрибки з вишки, подорож літаком тощо), яких не можуть контролювати. Такі люди зазвичай невпевнені у собі, але компенсують цей недолік, коли контролюють і знущаються зі слабших за себе, котрі не здатні до протидії. Такими слабшими частіше виявляються жінки і діти. Дружини постійно почуваються винними, постійно виправдовуються перед чоловіками.

          Другий — «моралісти». Вони постійно морально принижують дружину, забуваючи про те, що самі колись вибрали її згідно зі своїми уподобаннями. Зброя таких антилицарів — тихе словесне знущання, коли приниження жінки супроводжується ласкавими доторками, але суть сказаного при цьому жорстока й часто несправедлива. Такі висловлювання, як правило, зачіпають зовнішність і розумові здібності. «А це моя товстуха прийшла» — з усмішкою представляє співробітникам свою половинку чоловік. Гості й жінка ніяково посміхаються, але дружина навіть не намагається зупинити чоловіка. Видно, що «товстуха» — це ще найкраще її домашнє прізвисько.

         Третій — «асоціальні». Ці, як правило, від грубої критики та незадоволення дуже швидко переходять до фізичного знущання. Часто вживають алкоголь, інші стимулятори.

         Анастасія, 30 років: — Мати мого чоловіка не раз нагадувала, що в її сина «запальний характер». Це означало, що він з нічого «спалахував», ображав мене, кричав, критикував мою зовнішність (хоча більшість знайомих вважають мене досить привабливою жінкою), професію (казав, що я і всі мої колеги — циніки й хабарники), хобі та уподобання. Критикував мою родину. Коли бешкетувала дитина, чоловік не раз кидав: «Це твої дикі гени». Хоча наші родини за інтелектуальним та соціальним рівнями приблизно однакові. Сам він — людина дуже невпевнена у собі і, мабуть, ображаючи мене, таким чином самостверджувався. Я не схожа на сучасну амбітну молодь, недостатньо цілеспрямована, але мій чоловік якось назвав мене «нахабною, мов танк, у досягненні цілей». Думаю, що цілеспрямованість як риса характеру — позитивна характеристика, але в моє­му випадку це не подобалося чоловікові.

          Тетяна, 38 років: — На мою думку, коли ми кажемо «насильник», то помилково уявляємо мало не страховисько з фільмів жахів... Забуваючи (чи не знаючи), що насильство буває не лише фізичне і не обов’язково явне. Іноді насильство починається змалечку — і тоді ми так звикаємо до нього, що не помічаємо доти, доки його вже несила терпіти... Вважаю, що занижена самооцінка — один з найголовніших чинників того, що насильство в сім’ї квітне буйним цвітом... Тепер, згадуючи минуле, я думаю, що перші «дзвіночки» стосовно того, що чоловік схильний до насильства, були з самого початку... Але я, засліплена емоціями, того просто не помічала... І напевне, все те розквітло небезпідставно — щось було закладено з дитинства: замість суворого батька я знайшла собі «чоловіка-батька»... Чесно кажучи, я, мабуть, сама виплекала таке чудовисько, поступово «прогинаючись» під умілим тиском і маніпулюванням — коли знаєш людину, її слабкі місця, то, маючи бажання, зовсім нескладно нею маніпулювати... Інше питання — чому я тому корилася? Чому все тривало так довго і зреш­тою закінчилося фізичними розправами? Коли стало ясно, що наступного разу безкарно не вийде, чоловік просто обікрав мене й дітей і пішов шукати собі іншу жертву... Думаю, мені хотілося почуватися захищеною, але «захист» поступово ставав кліткою, а потім і кам’яним муром — з правилами, які встановлювалися й змінювалися за чоловіковою забаганкою...

           Дуже часто жертви домашнього насильства самі не розуміють, що є жертвами. Вони терплять роками ненормальне ставлення до себе: мовляв, «не п’є, не б’є, старається для сім’ї», «у нас двоє дітей, треба жити заради них». Але такі думки — велика помилка, бо саме заради дітей потрібно класти край таким патологічним стосункам. Адже коли діти бачать лише дві форми поведінки в сім’ї — агресора і жертви, то в майбутньому вони обов’язково побудують свою майбутню сім’ю за аналогічною схемою. Тихе насильство у м’яких домашніх капцях без застосування фізичної сили не дає жертві розуміння того, що потрібно щось змінювати. Як можна звернутися в міліцію? І що там сказати? Чоловік незадоволений вечерею? Тому більшість жертв мовчать і мовчки терплять. Часто — заради дітей, ще частіше — від безвиході.

         Якщо ви відчуваєте, що потрапили в тенета домашнього насильства, спробуйте змінити ситуацію. Підіть разом до сімейного психотерапевта. Якщо ваш чоловік погоджується відвідати психотерапевта, то у вашої сім’ї є шанс зажити спокійно й щасливо. Якщо ж чоловік категорично відмовляється, то, цілком можливо, таке життя його абсолютно задовольняє. Один агресор так і заявив: «Відколи моя дружина пішла до психотерапевта, вона почала змінюватися. Мені зовсім не подобаються такі зміни, тому вона більше туди не піде!». Якщо ви не працюєте, спробуйте знайти роботу. Можливо, ви й не станете абсолютно матеріально незалежною, але само­оцінку це значно підвищить.

          Спробуйте якийсь час пожити окремо. Нехай ваш чоловік поживе у друга, батьків, знайомих. Але самі з дітьми не йдіть з власного помешкання. Розкажіть родичам (чоловіковим і вашим) про те, що ви страждаєте від постійного морального приниження.

          Ніколи не показуйте агресору свого страху. Краще пошукайте у своєму місті кризовий центр. Досвідчені фахівці допоможуть вам подолати страх, паніку, відчуття безвиході та самотності, ухвалити правильне рішення щодо вашої сімейної ситуації.

Та, на превеликий жаль, у більшості випадків найдієвіший спосіб захиститися від психологічного садизму — це повний розрив стосунків. Але ж терпіти психологічне насильство щодо себе, мучити себе і своїх дітей — набагато гірше й болючіше. Адже живете лише один раз і маєте право прожити своє життя спокійно й щасливо.

   Не вагайтеся, телефонуйте на національну дитячу "гарячу лінію"
0 800 500 225 або 772 (з мобільного).